Історія Жанни Русакової і її сім’ї із Запоріжжя

Жанна Русакова. Фото із Жанниного архіву.

За інформацією начальника Черкаської районної військової адміністрації Валерії Бандурко, станом на 26.06.2023 кількість внутрішньо переміщених осіб у Черкаському районі – 58209, з них у Черкасах – 28181, Смілі – 6723, Каневі – 3910. Внутрішньо переміщені особи приїхали на Черкащину із постраждалих від війни регіонів. Чи знайшли ці люди тут роботу і чи вдалося їм загалом адаптуватися у нову громаду? На сайті Канівської міської ради є новина за 2021 рік: фонд «Регіональний центр економічних досліджень та підтримки бізнесу» сформував черговий рейтинг інституційної спроможності і сталого розвитку малих та середніх громад України. Згідно цього рейтингу, серед 65 громад Черкащини Канівська міська територіальна громада посіла перше місце. Як правило, ці рейтинги проводяться для відображення певної статистики і за ними не можна побачити живу людину, узнати, як їй живеться у громаді. Будь ласка, читайте історію Жанни Русакової. Вона приїхала у Канів одинадцять місяців назад із чоловіком і двома дітьми молодшого шкільного віку. До повномасштабного вторгнення Росії сім’я Жанни жила у Запоріжжі.

- Останні 10 років у Запоріжжі я працювала дитячим фотографом. Керувала студією з невеликим жіночим колективом фотографинь. У обласному центрі це була єдина студія, яка спеціалізувалася на дитячій фотографії. Окрім звичайних фотосесій, наша команда проводила благодійні проєкти. Через місяць після повномасштабного вторгнення студію довелося закрити. У перші дні вторгнення я з мамою і дітьми поїхали в Італію. Чоловік залишився дома. Ми жили неподалік моря – для дітей це була радість, вони постійно купалися. Проте орендувати житло в Італії для нас було дорого. Виплата біженцям маленька. Я з мамою тимчасово влаштувалися на некваліфіковану роботу, проте і це не врятувало – гроші платили невеликі. Через півроку ми вирішили повернутися назад у Запоріжжя. Місто зустріло нас вибухами. Російські війська зупинилися приблизно за 40 кілометрів від міста. Увійдуть чи ні окупанти у місто? Ця думка пригнічувала. Наша сім’я не хотіла жити під Росією. Були готові до того, що краще залишити своє нажите майно, ніж жити з окупантами. У місті постійно чути канонаду. Діти спали у коридорі. Одного разу за ніч я нарахувала 20 сильних вибухів. Це був сусідній проспект – дуже близько від нашого будинку. Ніхто не знає, де вибухне наступного разу. Близькість до фронту дає можливість Росії застосовувати спеціальні ракети, які недосяжні для нашої протиповітряної оборони. Пожили у такому стані 3 тижні і, щоб не травмувати дітей, вирішили виїхати.

Фото із Жанниного архіву.

Чоловік знайшов вільну вакансію на «Нашій Рябі». У нас був вибір їхати у Ладижин Вінницької області або Канів – міста, де розташоване виробництво «Нашої Ряби». Ми вибрали Канів – хотілося жити ближче до Києва. У чоловіка дві вищі освіти, працював геодезистом у своїй приватній фірмі, непогано заробляв. Проте у зв’язку з війною він покинув бізнес і пішов працювати електриком на «Нашу Рябу». Я спостерігаю за вільними вакансіями про, які пишуть у соціальних мережах. У Каневі переважно є робота для продавців. Діти вчаться онлайн у запорізькій гімназії із поглибленим вивченням англійської, польської і німецької мов. Донька закінчила п’ятий клас, син – перший. Знати іноземну мову зараз дуже важливо для дитини, тому ми дорожимо цієї гімназією і будемо продовжувати там навчання. Коли приїхали у Канів, була допомога від компанії «Верес» - отримали декілька продуктових наборів. Разову допомогу отримали від Червоного Хреста. Знаю, що щонеділі місцева волонтерка Олена видає внутрішньо переміщеним особам продукти. Проте ми до Олени не зверталися – є люди, кому ця допомога більш потрібна. Мені подобається, як працює психологиня міського центру соціальних служб Юля Зозуля. Один тиждень вона працює з дітьми, а другий – з мамами. Канів – зелене місто з гарною екологією. У порівнянні з Запоріжжям – це дуже відчутно, тому що там повітря загазоване викидами промислових підприємств. У Запоріжжі ми звикли до культурного насиченого життя. Чоловік постійно ходив у кінотеатр, цікавився новими фільмами, які виходили у прокат. У Каневі нам бракує кінотеатру. У місцевому канівському кінотеатрі іноді показують мультфільми, але цього мало. У Запоріжжі залишилися мама, яка слідкує за житлом. Чоловік мами з першого дня вторгнення пішов у ЗСУ - воює на фронті. За моїми спостереженнями, більшість місцевих виїхали з Запоріжжя. Це стосується передусім жінок і дітей. Проте приїхало багато людей із сусідніх сіл і невеликих міст. Це видно по машинах і людях. Думаю, це пов’язано з тим, що у навколишніх населених пунктах більш небезпечно, ніж у Запоріжжі. Деякі з цих населених пунктів знаходяться на лінії фронту, а інші окуповані російськими військами. Російська війська в окупованих ними містах грабують місцевих жителів. Моя подруга виїхала з Бердянську, коли його захопили російські війська. Потім вона повернулася у місто, щоб забрати свої речі, а в її квартири уже жив бурят. Він був у халаті подруги і її не пустив у квартиру. Таких історій багато. Незважаючи на війну, у Запоріжжі вирує життя. Я недавно їздила туди і застала приїзд співака Monatik. Люди навіть ресторани нові відкривають. Мабуть, люди адаптувалися до війни і намагаються не реагувати на неї.

Діти. Фото із Жанниного архіву. Щодо планів. Я добре граю у теніс, брала участь у багатьох турнірах. У Запоріжжі є багато тенісних кортів із різним покриттям. А ось у Каневі працюючих кортів не знайшла. З дому узяла сітку, щоб на новому місці грати у теніс. На території школи №3 планую зробити тенісний майданчик. Якщо вийде зробити корт, то можу там тренувати молодь. Викликаний війною депресивний період, коли нічого не хотілося робити, потроху минає, тому планую повернутися до фото. Проте, щоб займатися фотосправою, треба спочатку вивчити місцевий ринок і знайти партнерів. Залишатися назавжди у Каневі ще неготова. Все думаю, що повернуся додому. Сподіваюся, що буде куди повертатися. «Зараз-Інфо». Підготував Назаренко Роман.